the self

 

it was so hot

even coolness in relationships was welcome

 

before taking its leave, summer squeezed from us our final juices

melted us down into something else, not necessarily better

 

this body no longer inspires me to trust

but no one can replace it for me, a body is a body

 

sometimes the world is limited by the brim of a sun hat

by the space between breasts, knees on the horizon

 

I don’t see you, my body, I’m focusing farther out

where the sea barely breaks at the edges

like pursed lips, reminding us the earth is round

 

there are things you must believe, even if you don’t experience them for yourself:

solid and hollow body physics

the mechanics of internal upward motion, optics of illumination

 

we’ve still never finished a summer reading list,

something’s always seemed extraneous, outdated, not to our taste

 

summer’s last cricket finds my first deep wrinkle

and settles in forever

there’s no getting away from its high-frequency sound

 

dear body of mine, we’ve passed a critical point

we’re headed in the direction of increasing discomfort:

 

crazed disco at the beach, the annoying shrieks of other people’s children

prickly sand under my suit,

 

the sea pounds its wager

that we’ll never come back here again

as we are  never again

 

as we are

 

 

***

 

I found the strength

not to pay tribute to memory

to speak of the dead in the future tense

dig up the root of evil from the reality in my head

 

it says: my tongue, my jarlig—golden horde of words

we’re connected by DNA, no matter how you dissect it

your rise and set under one sun

 

all that I have is neither mine nor yours

there was never anything else, you are your own

hell and heaven, and always and nowhere

 

unfounded, upright

statistically average

neither living nor dead

lichen

 

 

***

 

may God give hair to the woman in the third room

for her sharp cheekbones and the bottomless wells of her eyes

as she walks along the wall, may the feathered ones distract from her thoughts

this woman in clothes two sizes too big

 

and may the lilacs in the hospital yard shed their white flowers

like worldly laughter

and the boldest bees endeavor to drink straight from the jar of fruit juice

may the lord let her, healthy, never again think that there is no never

and never again postpone her life for later

 

if she can only leave this ward, this state, oh God,

to breathe in the transparent air until it tickles her chest

breathe out, marveling at the clouds, plants, insects, people,

let the neighbor girl pet her buzz cut

                                                                             which grows so fast,

 

maybe by fall she’ll have a ponytail

 

 

***

 

“be clear” the man in the waiting room said

and I looked around: who would bring clarity

to this dismal place of dead-end doors

with the flickering fluorescent tubes just below the ceiling

with faces illuminated by cell phone screens

the sounds of typing—long and short words

of bickering, justifications, exclamations, spaces

 

bring clarity like a rack of test tubes, ms. lab assistant,

under the flap of your trench coat and then suddenly

open it carelessly, girl in a mini skirt,

bring clarity like a shiny toy in the hands of a child,

a vintage brooch from the 80s on a jacket lapel, ma’am

 

clarity is like aching gums, like dark eyes of an old man

that can’t see because they focus too far

 

bring clarity respectfully, for what is it if not

the sharpness of the diagnosis, certitude, absoluteness,

the light in the crack under the dead-end door

that’s being opened right now and admitting one of us inside

 

 

***

 

so you and I have become bearers of bad news

to places that previously were relatively good, wholly tolerable

 

people who want to squeeze a tear out of every rock along the road

no matter where you go, you lose everything

 

from whose light hand the word death devalues and demands an ever-greater fee

to buy the world’s attention, let alone weapons

 

people who didn’t train, but set out to run such a long way,

what were we hoping for, they ask sternly

 

unpersuasive, stuttering, flushed

women prematurely gray, with a bitter crease near their mouths

with bodies fattened by grief

 

the lists of our dead are too long to name them in our daily prayers,

the wounds of our living too deep to poke with fingers of misbelief

 

run, sister, carry your bitter news past the festive holiday windows,

reflect in each one,

resist going off the track, shoot at temptation’s voice

 

run, sister, someday they’ll call this a marathon

 

 

***

 

I’m learning to paint silently

the way a pitcher is silent, filled to the brim with rain

flaking with glaze here and there

in silence like nowhere else

 

I can learn, applying the paint from above

in a thick stroke on everything someone’s

once told me, not covering up the pain

I’m learning how to run away from here

 

how not to hold the paths in my head,

lead me, my brush, lead—

every facet speaks in silence:

the red splotch in green—a geranium,

 

the window’s blue parallel   slanted

shadow of the frame, a shout’s

loud echo shattered   let it die out while I

keep silent, full as a pitcher,

like loam   like clay   whatever it is

 

самість

 

стояла така спека, 
що навіть прохолодність у стосунках була як благо

перш ніж відійти, літо вичавлювало з нас останні соки
переплавляло в щось інше, не обов’язково краще

це тіло не викликає в мене більше довіри, 
але ніхто мені його не замінить, тіло як тіло

іноді світ обмежується крисами капелюха від сонця,
западиною між грудей, колінами на горизонті

я тебе не бачу, тіло моє, я фокусуюся далі,
де лінія моря ледь заламується по краях, 
як закопилені губи, нагадуючи, що земля кругла

є речі, в які треба вірити, навіть якщо сам не досвідчиш:
фізика твердого і порожнистого тіла, 
механіка внутрішнього руху вгору, оптика просвітлень.

ще жодного літа ми не прочитали усього списку літератури,
завжди щось виявляється зайвим, застарілим, не смакує.

останній цвіркун літа знаходить у мені першу глибоку зморшку 
і там залягає назавжди 
високочастотним звуком, від якого нема де сховатись 

тіло моє любе, ми пройшли критичну точку, 
ми рухаємося в напрямку щораз більшого дискомфорту: 

безглузде диско на пляжі, набридливі крики чужих дітей, 
колючий пісок під купальником, 

море б’ється об заклад, 
що ми більше не повернемося сюди ніколи
такими самими ніколи

 

такими самими

 

 

***

 

відчув у собі силу
не платити данину пам’яті
говорити про мертвих у майбутньому часі
добувати корінь зла із реальності у голові

 

каже: язик мій ярлик мій золота орда слів
нас єднає ланцюг ДНК, як його не рви
схід твій і захід під одним сонцем

 

все, що у мене є — не моє, не твоє
іншого не було, ти сам собі
і пекло, і рай, і завжди, і ніде.

 

голослівний, прямоходячий
середньостатистичний
ні живий ні мертвий

 

лишайник

 

 

 

***

 

дай Боже волосся жінці в третій палаті

до цих її гострих вилиць і очей бездонних колодязів

доки вона йде попри стіну, від думок її хай відволікають пернаті
жінку у завеликому на два розміри одязі

 

а бузки на подвір’ї лікарні хай осипаються білим цвітом,

мов світлим сміхом

і найзухваліші бджоли хай норовлять напитись прямо з банки з компотом
дай господи їй, уцілілій, більше ніколи не думати, що вже ніколи,
і більше ніколи не відкладати життя на потім


їй би тільки вийти із цього відділення, з цього стану, Боже,
вдихати повітря прозоре, аж до лоскоту в грудях
видихати, дивуватися хмарам, рослинам, комахам, людям,
дозволяти сусідській дівчинці гладити їжачок волосся,

що росте так швидко,

 

що, може, із нього на осінь вже й хвостик буде...

 

 

***

"внесіть ясність" — сказав чоловік у почекальні

і я роззирнулася: хто мав би внести ясність

у це похмуре приміщення, складене зі самих глухих дверей

з мерехтливою люмінісцентною трубкою попід стелею,

із обличчями, підсвіченими екранами мобілок,

зі звуками натискання клавіш — довгі і короткі слова,

пересварювання, виправдовування, вигуки, пробіли

 

внесіть ясність, як штатив із пробірками, пані лаборантко,

внесіть ясність під полою пальто, а тоді раптом

розпахніть його необережно, дівчино в міні,

внесіть ясність як блискучу іграшку в руках дитини,

старомодну брошку з 80-х на лацкані піджака, пані

 

ясність вона як болючі ясна, ясність як безтямні старечі очі,

які недобачають, бо дивляться далі, ніж видно

 

внесіть її поважно, бо що таке ясність, як не

чіткість діагнозу, як не однозначність, як не конечність,

як не світло в шпарині під глухими дверима,

які зараз відкриються і випустять когось із нас назовні

 

 

***

 

от ми з тобою і стали тими, що приносять погані новини

в місця, де до того було порівняно добре, цілком стерпно

 

тими, що хочуть витиснути сльозу із кожного каменя на роздоріжжі —

бо куди не піди, усе втратиш

 

з легкої руки яких слово смерть девальвує і вимагає щораз більшої плати,

щоб купити увагу світу, не кажучи вже про зброю

 

тими, що не тренувались, але пустилися бігти таку далеку дорогу,

на що ми сподівались, перепитують строго

 

непереконливі, захекані, розчервонілі

жінки із ранньою сивиною, з гіркою складкою біля уст,

з тілами, огрублими від горя

 

списки наших загиблих задовгі для згадування в щоденній молитві,

рани наших вцілілих заглибокі, щоб вкладати в них пальці недовіри

 

біжи, сестро, неси свою гірку звістку попри святкові вітрини,

відбивайся у кожній,

відбивайся від кожної спокуси зійти з траси, стріляти на голос

 

біжи, сестро, колись цей біг назвуть марафонським

 

 

***

 

я вчуся малювати як мовчу

як глек мовчить, налитий вщерть дощу,

з поливи облупившись де-не-де

ідея в тім, що у мовчанні — як ніде

 

вчусь, фарбу накладаючи згори,

на все, хто що мені наговорив,

густим мазком, не тушувати біль

я вчуся, як тікати звідусіль

 

як не тримати в голові ходи,

води мене мій пензлику, води...

у тиші промовляє кожна грань:

червона пляма в зелені — герань,

 

вікна блакитна паралель. скісна

від рами тінь, від крику голосна

луна розчахнута. хай чахне, доки я

мовчатиму, наповнена як глек,

як суглинок. як глина. ім’ярек

Translators' Note

Halyna Kruk is the foremost female poetic voice in western Ukraine, and any serious study of contemporary Ukrainian literature must contend with her work. Her last Ukrainian collection, Grown-Up (Dorosla, Old Lion Publishing), came out in 2017. Critic Bohdan Pastukh, writing in Zbruch, posited that with Grown-Up, Halyna Kruk concluded a stage in her literary life—thus the volume also served to announce that the poet was moving on. She wrote prolifically up until February 2021, when she suddenly became a wartime poet focused on quick response rather than slow rumination. It is her “prewar” poems that we are drawn to, to her world of fractured things where she examines the role poetry plays in shaping perceptions about life’s mysteries and mortality.

 

Kruk would have spent 2021 sorting through and ordering the hundreds of poems she has written since the publication of her fifth volume. Instead, it has become the translators’ task to shape the manuscript that should be hers. Ultimately, we will give our work of organizing the poems into an essential dual-language volume back to her, in the hopes that she will be able to publish the originals as a collection in Ukraine. Rather than insist that Ukrainian poets speak only about war, it is our privilege to champion Kruk’s earlier works, particularly given the difficulties of publishing poetry in a warzone.

 

Our task in translating Kruk’s work is to allow the reader to become immersed. While crafting English-language poems in their own right, we trust the author, and make no attempts to clarify her intentions for our readers. Emotional tenor takes precedence over literal meaning, endurance over surrender. Practically speaking, we work on our translations in sequence, with Ali providing the first gloss, one that is rather close to the vocabulary and syntax of the original. This gives us a crucial starting point, and somewhere to return. Dzvinia then intervenes and starts nudging the text to see what it has to offer in English. Kruk’s lack of end punctuation and preference for lowercase letters were at first difficult to work around. But as we went deeper into the layers of her poetry, these features revealed themselves to be more than a statement about living beyond the rules. Through these choices, Kruk can show that her speaker is in a hurry, recreating a disjointed experience without hindering the flow of the language. We go back and forth until we are both satisfied that what we have will place our readers on familiar ground, yet still present them with a challenge to their cultural framework.

 

In May 2022, Kruk spoke in front of a Berlin audience, telling them she’s disappointed poetry cannot kill. She was rebutting an idea she often encounters from scholars of Russian literature that poetry is “above war” and “looks toward eternity,” whereas, in reality, “no metaphors work against an armed soldier.” For her, the idea that there can be art for art’s sake has become laughable in war. To promote the work of any Ukrainian artist at this time is to participate in the active decolonization of Ukrainian literature. Kruk, especially, knows the lie of this war and continually reminds us how simple it is to fall under the spell of propaganda. Promoting and protecting a culture that is under attack requires concerted effort.


Ali Kinsella
Dzvinia Orlowsky

×

In the Classroom

×